Днями отримав цікавий лист від колеги-початківця з питанням «як перестати боятися» і симптомами «хвороби», яку лікар «має пережити сам». І ось, як обіцяв, розгорнута відповідь. Може, буде цікаво не тільки молодим лікарям.
Тема майже табуйована. Про неї соромно говорити самим «пацієнтам», і для неї знаходиться дуже мало місця в спеціальній літературі.
Водночас: не менше 40% лікарів-початківців у всьому світі в прямому сенсі слова СТРАЖДАЮТЬ від «синдрому самозванця»:
- Заперечення власних досягнень — те, чого я досяг, дурниця і нічого не означає.
- Схильність вважати свій успіх випадковістю або удачею, але не наслідком своїх дій.
- Страх викриття — усі дізнаються, що я не той, за кого себе видаю.
- Зацикленість на своїх промахах при ігноруванні досягнень.
- Неприйняття похвали — я цього не заслуговую.
- Невідповідність між самооцінкою та оцінкою оточення — я цього не заслуговую.
- Відмова від нових завдань через страх невдачі, попри попередній успіх — я нічого не можу і не зможу, а те вийшло випадково.
- Впевненість у тому, що інші колеги апріорі більш успішні, у тому числі позбавлені всього вище перерахованого — я не можу бути таким же успішним, я ніхто.
- Небажання розкривати свої професійні плани до тих пір, поки вони не будуть реалізовані — щоб уникнути ганьби при очікуваній невдачі.
Пацієнтам із такими лікарями, як правило, дуже комфортно — мегатурбота, суперперестраховка, — а от самим лікарям не дуже…
І добре, якщо проходить у перші місяці, може, рік після початку практики, але іноді історія затягується.
Набір страхів і комплексів абсолютно деструктивний. Блокує навчання і розвиток. Іноді руйнує людину зсередини, змушуючи піти з професії або одразу й назавжди відмовитися від кар’єрного просування.
Чому?
- Наведений перфекціонізм — казка про ідеального лікаря, якого ніколи не було і не буде, розказана в інституті й закріплена впевненою поведінкою колег.
- Друга казка — про те, як саме дається впевненість, звідки беруться знання і як швидко приходить майстерність.
- Третя — про те, що «справжні лікарі» нічого не бояться.
Усе множиться на певні характерологічні особливості.
Є гендерна різниця. Жінки «хворіють» частіше, і триває у них довше. Можливо, саме через втрачені на страхи роки є різниця в пропорції жінок і чоловіків, наприклад, у хірургії.
Що робити?
Якщо ви впізнали вищеперераховані симптоми — визнайте проблему. Це не ви поганий і нездібний лікар. Це стан, який так чи інакше відчувають усі якийсь час, а 40% перебувають у ньому довго.
Визнайте також, що:
- Сам факт короткого існування «синдрому самозванця» видає людину, яка потрібна медицині: не самовпевнену, не самозакохану, не самозаспокоєну, не байдужу, з критичним ставленням до себе, своїх знань і навичок. Тобто це правильні установки, але в неправильному руслі.
- Сам факт того, що ви дійшли й дотерпіли до початку практики, — є досягненням. Це не випадковість, а праця, кров і великий шматок мозку. Ви це заслужили ВЖЕ.
- Наявність симптомів може — має — винести вас нагору, якщо обернути їх на благо і перетворити на мотивацію для навчання та розвитку. Власне, це і є шлях))
- Відкритість — найкращі ліки. Не приховуйте, а навпаки говоріть про проблему з лікарем, якого вважаєте авторитетом. Замість насмішок ви гарантовано отримаєте багато смішних історій про нього самого.
- Почитайте за тегом «impostor syndrome medicine», переконайтеся, що я тут нічого не вигадав))
- Афірмації не працюють, а вам потрібно працювати якомога швидше. Якщо все погано і не змінюється — зверніться до психолога, щоб не втрачати час даремно.
- Найголовніше — серед «досвідчених справжніх» лікарів ковбоїв небагато.
Далі будуть інші страхи, сумніви й тривоги, які залишаться на все життя і якими теж потрібно буде вчитися керувати.
Це нормально) Це частина нашої професії. Ми з ними живемо і в якомусь сенсі живемо за їхньою допомогою.
Дякую, що дочитали до кінця!
